Але особисто для мене виконання у законсервованому просторі не є повноцінним. Глядач повинен мати право піти, якщо йому не сподобалось. Причому піти не гримаючи стільцями під осуджувальні погляди. А просто піти, як прийшов.

Вуличний театр для вулиці. Добре коли можна грати і бачити небо. 

Благо, що в цьому кафе немає скла на вікнах і перехожі могли дивитись просто застромляючи голови в отвори.

В цілому вистава пройшла класно. Оля - наша операторка, сказала що це була найкраща з усіх вистав. Що її і саму порвало. А ще, одна симпатична дівчина подарувала мені троянду... 

Після такої камерної вистави ми вирішили зіграти „під феліксом”. Йдеться про пам”ятник Феліксу Едмундовичу, що стоїть там же, на Проспекті Незалежності, навпроти красивої колонної споруди Комітету Держ. Безпеки. 

Пам”ятник стоїть не біля самої дороги, а ніби в скверику. І в цьому скверику тусується молодь. Важливо зазначити, що вчора був футбол і міліції були більше звичайного. 

„Бобік” стояв ще до початку дійства. Наші друзі почали сперечатись на якій з 12 хвилин виставу зупинять. 

- Добри вечур спадари і спадарині! Зараз ви давєдаєтєсь што кури робяць у куратніку! – завертілось –закрутилось. Людей ставало дедалі більше. Підтягнувся і спецназ. Але виставу не зупиняли. Правоохоронці почали тихенько і не нав”язливо просити людей розійтись. Але дослухалось лише кілька. Решта стояли. І їм явно подобалась наша вистава.

Наприкінці ми обнімаємо всіх глядачів зі словами „Ми всі з одного курника”. Я підійшов до спецназівця намагаючись його обійняти.
- Отойдите маладой человек
- Харашо. Мы все из адново курятника.
- Эта вы из курятника. Не нада сравнивать.
- Согласен. Вы лучше. Но все мы вместе. Все мы братья...

Виставу не зупиняли...
Фінальна фраза. Бачу переферійним зором як до Олі (нашої операторки) наближається правохоронець.

- Всі ми з одного курника! – викукуємо разом. Уклін. Біжу до Олі.
- У вас єсть акредітація на сйомку в Білорусі?! 

Перелякана Оля незнає що сказати.
Перехоплюю ініціативу. Ха, знай наших! Розповідаю товаришу міліціонеру про право туриста на знімання любительскою камерою в будь якому місці (як нам повідомили білоруські митники). Він продовжує пакувати Олю. Бо розуміє, що на неї легше тиснути. 

- Пред”явітє докумєнти!
Показуємо паспорти, які відразу забирають. Пропонують мені сісти у „бобік”. Сідаємо. Трьохвилинний діалог докорінно змінив ставлення міліціонерів.

- Я уважаю. Вы смелые ребята. Но это Белорусь. Здесь порядок.
Порядок! Нас розсаджують по «бобіках». Везуть в Ленінське РОВД. Ну що ж.
- Ало, Олена? Слухай уважно. До приїзду консула ми не говоримо ЖОДНОГО слова. Навіть так чи ні. Зрозуміла.
- Так

Пш-пшить, - шипить рація – у них регистрации нет. Как понял? – Понял.
Нас попросили зачекати на прохідній. Там стояло рівно п”ять стільців. Чотири українських дівчини привертали увагу всіх хто заходив чи виходив. Трохи перелякані, вони дуже класно виглядали! І тут виявилось, що у Діани з собою біл-червоно-бяла фєнєчка „за свободу”, а в сумці з камерою дівчата тримають опозиційні друковані матеріали. Ну нафіга вони їм здалися, ті матеріали?! Ті фєнєчки американські.
Коли міліціонери виходили щось спитати, ми відповідали, що будемо говорити лише після приїзду консула.

- А де ваша реєстрація? Ви знаєте про трьоденний термін?
- Знаємо. Але трьоденний термін стосується робочих днів. А сьогодні субота. Вихідний.

Дзвінок на прохідну. Міліціонер знімає слухавку. І нагло дивлячись на нас каже: „Таких тут нет” чи щось на кшталт. Причому явно питали про нас. Вцілому атмосфера була здорова. На нас не тисли. Говорили ввічливо.
Врешті-решт вийшли наші міліціонери. Роздали паспорти. Порадили обов”язково зареєструватись (15000 біл. рублів).
А тут і консул приїхав. І радіо Свобода. І друзі наші білоруські. 

І прізвище консула Сердега. І добрий він такий дядечко. Потис руки. Підкинув до центру. І ми поїхали до Павлюка. І напились української горілки за Русь Київську і братались і дякували одне одному.

САМЕ ЦЕ МИ НАЗИВАЄМО ВОЛЯ